Уже не вперше спостерігаю, який колосальний вплив має на мене музика... здається, лише вона та ще кілька речей дозволяють мені відчувати себе живою, справжньою. У такі моменти дійсно шкода, що я не маю поряд нікого, окрім батьків, щоб розділити...
Не вперше за майже два роки в Равенсбурзі я була на концерті... не вперше я відчувала себе живою...
і так щемко... стільки туги, ненависті до тих, хто майже щодня руйнує мій дім. До тих, хто прагне знищити Україну. До тих, хто, наприклад, цілеспрямовано руйнує школи в Мирнограді, де зараз перебуває мама моєї ліпшої /а в мене їх зараз лише дві, обидві ліпші, так буває, на жаль, третю й четверту я, дурепа, втратила/ подруги.
Але доки Аманда співає під впливом Гарсія Лорки fly, little bird, fly, час завмирає на мить, зупиняється... щемить... плакати мені, як з гори котитись. То дар чи прокляття — відчувати? Так глибоко занурюватись у звук, починати фантазувати, будувати нові світи, дихати моментом, вважати його найпрекраснішим, а потім, жахаючись, повертатись до свого... «разбитого корыта» втрачених ілюзій, коли перехоплює подих від болю, від розуміння численних трагедій, від власної нездатності... прокинувшись, «вершить подвиги»...
Але є музика. Може, коли планети й зірки поглинуть чорні діри, а останні схлопнуться та не залишиться жодних спогадів, окрім темної енергії, що вічно розширюється... десь у крихкій ноосфері залишиться музика.
youtu.be/P96X-aFmq50![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
